Героїзм щільного письма
В Україні вже котрий рік триває війна, і поет та філософ Дмитро Шандра – з головою в ній. Навіть перебуваючи на її окраїнах, він щоразу опиняється в центрі, сказати б, у нутрі війни, де немає – більше немає, ще немає – чіткого поділу на духовне й матеріальне, піднесене і низьке, галюцинаторне та реальне. Його проза і поезія доповнюють одна одну: проза вельми поетична, а поезія сповнена епічності. Війна – вибух первісного, синкретичний жанр, подія, яка торкається бездонних питань початків буття і кінця часу, обстоювання ідентичності, прийняття відповідальності за долю своєї землі та свого народу. Лемешами снарядів війна виорює борозни, в яких можна знайти відповіді й навіки загубити запитання або ж навпаки. У війні – смерть, і життя також у війні. У війні – кінець, але там-таки – Начало. І ще хтось. Незримий. Невідомий. Темний. Інший. Інобуття, якого немає, але якого водночас не може не бути. «Цікаво, хто повернеться з війни у наших тілах замість нас? Разом із нами?» – запитує поет. Чи все-таки філософ?
Шандра, власник книгарні «Архе», свого часу надзвичайно популярної серед київських інтелектуалів, замикає крамницю з рідкісними виданнями і вирушає на війну. Замість торгувати, він воює. Замість убивати, лікує і рятує як парамедик. Спочатку захищаючи Київ. Потім – інші українські землі, вас і мене, читачів цієї книжки, яких росіяни хотіли б остаточно зліквідувати. Книжку напрочуд щільної й елеґантної прози та поезії написано не в затишному кабінеті, а у бліндажах і бомбосховищах, на передньому краї боротьби з плем’ям нелюдів. Архе, есхатон – це більше за легковажну гру словами. Якщо це й гра, – коли архе переходить у кінець історії, – то гра позалюдська, на полі незбагненних сил, де все вже/ще злито воєдино, де бог – Темний, а до його світанку нестерпно далеко: «Ніколи не думав, що можна так чітко й прозоро бачити, де чисте добро, а де чисте зло. Вони сяють, немовби підсвічені зсередини. Воістину, есхатон наблизився, він ні добрий, ні злий, від нього віє крижаною прозорістю незбагненних рішень. Ці ваги, на яких зважують перемогу і поразку, зроблені з надснігу і льоду. Ми вже не у відчаї, ми в одкровенні. Добре нам тут бути, давай викопаємо три вогневі точки і залишимося на цій горі».
Ви довідаєтеся правду про війну не з брехливо позитивних новин, що їх нашвидкуруч монтують продажні репортери, і не зі сльозливих або перебільшено грізних, завжди надмірно багатослівних опусів, настрочених у безпечних місцях за сотні кілометрів від лінії життя і смерті, яка навпіл розтинає нуль. Правду про війну, істину війни ви осягнете тут, у книжці віршів і прозових фрагментів Дмитра Шандри, де замість тон словесної води – лід неймовірно щільного, насиченого письма. Я сказав «лід»? Перепрошую, я мав на увазі діамант; діамант точеного, відшліфованого стилю.
Уривки почутих діалогів. Сни і марення, впресовані в один абзац. Проникливі, часом пронизливі, до схлипу, спостереження: за смертю ворони на власній долоні, аж доки світло витече з її очей красивого і гіркого птаха, за незримою раною контузії, за молодою старістю дерева, коріння якого снується над головою у лоні бліндажа, у шлунку бліндажа, у череві бліндажа... Героїзм письма всупереч абсурду, всупереч приземленості, вульгарності, продажності, помітних і в армії, і в тилу завдяки нещадній оптиці війни.
У стислих рядках, написаних у вкрай ексклюзивних умовах переднього краю буття, нам розкривається нове бачення, справжнє бачення, вмикаються незнані раніше здібності синестезійного чуття. Разом із пильним, напрочуд обдарованим автором ми починаємо бачити неймовірно прості деталі воєнного повсякдення, готового щомиті зникнути від вибуху, від пробудження, від смерті. Червоно-іржавий колір звуку повітряної тривоги. Дивне розташування пір року, млосне заціпеніння їх у химерному, однак точному визначенні: «напівпрозора, жовто-зелена осінь початку весни цього року». У війні місця випадають з історії, часові теж немає місця, тож, здавалося би, певні історичні орієнтири зникають, залишаючи натомість непомильне знання, що «наша війна все більше відчувається як друга перша світова перед другою другою».
Це поезія чи проза? Це література чи філософія? Історія чи мета-історія?
Це все одразу. Це синкретичне мистецтво філософії періоду війни в Україні. Плотін, до речі, теж був на війні, зауважує Шандра.
Це бачення, ці візії і нотатки на прикла́ді автомата нагадують особисто мені не так літературні або філософські паралелі (хоча тіней Целана, Тракля, Бенна, Юнґера, Гайдеґґера неможливо не помітити), як картини Ієроніма Босха, з їхнім затято затамованим гностицизмом, із гулкими тунелями перспектив, що ведуть до чітких, гіперреалістичних деталей побудови неможливих істот, із задніми планами, в яких обов’язково присутня ще одна, і ще одна пройма вікна, а у тій проймі чи промоїні реальності сидить усюдисуща сова, або пелікан, або інша проява маячить, глечик із копитами, скажімо, символ чи реальна птаха, не розбереш, як не розбереш і в Шандри, про ворону чи про померлу святість невинності він розповідає.
Таке самозабутнє й наполегливе, щільне прописування найменшого, найнепомітнішого, найминущішого у стократ більше й важливіше за плетиво пишномовних і пустопорожніх словес, яким нас оповивають у соціальних мережах, та поквапливо виготовлених – на продаж, куди ж іще – книжках і фільмах. Тотальне переоцінення всіх цінностей заторкує і етичні критерії, і релігійні претензії на владу над умами й душами, і статус учорашніх авторитетів, які продовжують проповідувати, писати, співати: «Авторитети за інерцією досі думають, що вони авторитетні. Політично, релігійно, культурно зокрема. Вони вже не існують насправді, ці авторитети, хоча за інерцією продовжують говорити. Але насправді війна вже все змінила. Причому змінила вона так, що ми самі ще нічого не знаємо. Ми не знаємо, в якій політичній системі живемо зараз; ми не знаємо, у що насправді віримо і як саме у нього віримо...».
Саме в ось таких словах, у яких відлунюють інтонації Гайдеґґерових роздумів про Gestell, народжується великий стиль нового, повоєнного мислення та життя. Хтось у соціальних мережах зауважив, що хотів би прочитати цілий роман авторства Дмитра Шандри. Розуміючи сенс цього побажання-компліменту й анітрохи не сумніваючись, що після перемоги над російським ворогом ми обов’язково отримаємо солідний том добірної прози та сліпучих сполохів віршів Шандри, сьогодні, проте, я віддаю перевагу глибокому вчитуванню і вчуванню у дивовижні фрагменти й поезії, подані в невеличкій книжці вибраного. Замість поглинання чергової сотні сторінок, які неодмінно забудуться завтра, краще зосередитися на розмислюванні одного прозового фрагмента, навіть одного речення, яке вже ніколи не забудеться: «Річ, занурена у воду, одразу стає схожою на артефакт...». У наш час недоброї похапливості, у час нехтування та скасування, які зачепили дослівно всі сфери людського, Шандра показує, що можна бути неквапливим і вдумливим, мати світле око й чуйне серце навіть серед мороку війни, можна естетизувати кривавий досвід вогню, контузій, загибелі, не опускаючись при цьому до базікання та писанини, роблячи це не заради публікацій і слави, а задля того, щоб не здохнути й витримати атаку реальних і метафоричних «градів», спрямовану на остаточне зліквідування нас. Протиставляючи остаточному естетичне, Дмитро Шандра подає руку нам – пораненим несподіваним вибухом у житті, яким є кожна війна, особливо ж несправедлива й злочинна, – і витягаючи з руїн колишньої парадигми. «Війна – це не рок, а техно; не граніт, але попіл; красива й непередбачувана дурепа, врешті-решт», – усміхається він до нас.
І ми, не знаючи насправді, у що тепер вірити, розуміємо, що цьому чоловікові, поетові, воїну можна вірити сповна.